Як світила небозводу

«А розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків».
Даниїла 12:3
«Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в'язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» Об’явлення 2:10

Прадід Якова Генріховича Вільмса був менонітом. Спочатку його родина жила у Голландії. Потім переїхала до Німеччини, а звідти - у північний Крим. Коли всіх переселенців переписували, в документах занотували, що вони належать до німецької національності, бо прибули з Німеччини і володіли німецькою та голландською мовами. Ще при цариці Катерині родина Вільмс перебралася у Казахстан в район Давліканово. Розвели велике господарство, стали дуже багатими. Там у 1902 році народився Яків Генріхович. У менонітів того часу була власна триповерхова школа, де проводилися зібрання, всі заняття починалися з молитви. Там Яків Вільмс покаявся та охрестився.
Настав час колективізації - все було розграбоване. Старший брат вирішив вчитися на лікаря. Потрібно сказати, що меноніти неухильно дотримувалися того, щоб не брати до рук зброю. Єдиним способом не потрапити до в’язниці під час війни було лікування поранених в армії. Яків також обрав професію лікаря і поїхав вчитися в Казань. Там відвідував общину євангельських християн. У 1925 році він став членом цієї церкви.
Предки Варвари Іванівни Павлинської, з давніх-давен були православними священиками, жили у місті Петровську Ульяновської області, тоді Самарської губернії. Дід - сільський батюшка, а батько закінчив семінарію з відзнакою. Після семінарії його направили в духовну академію. Часи були дореволюційні, але в повітрі вже пахло атеїзмом. Він був у моді серед студентів. Іван Павлинський заразився цим вченням, навіть, брав участь у революційному повстанні 1905 року. За це його вислали у місто Томськ. Там зустрічався з Сергієм Мироновичем Кіровим. Потім дуже розчарувався в матеріалізмі, одружився і дотримувався середніх поглядів між православною вірою та атеїзмом. Повернувся в Саратовську область у місто Вольськ. В сім’ї панувало вільнодумство. Було багато літератури, як православної, так і атеїстичної. Варвара Іванівна багато читала. У 1921 році в Поволжі лютував страшний голод. Вона бачила, як помирають люди, і стала замислюватися про ціль життя, про Бога. Пробувала відвідувати православну церкву. Був один священик, який доступно пояснював Святе Писання, потім приїхав архірей. Він був красномовний, але викликав у душі велике розчарування.
У той час по школах організовувалися учнівські комітети. Учком зробили головнішим за директора школи. Варвара була відмінницею, тому її обрали головою учнівського комітету школи. Пізніше вона стала головою об’єднаних учкомів міста.
Одного разу Варвара, випадково, побачила оголошення: «Диспут – православні і баптисти». Це її зацікавило. Дівчина з захопленням спостерігала, що відбувається на сцені. Вперше зіткнулася з вченням баптистів, воно було їй до душі. Дізнавшись, де баптисти збираються, почала відвідувати їхні зібрання. Зібрання Варвара відвідувала, але каятися не наважувалася, ховалася де-небудь у куточку. Тоді появилися союзи безбожників, приходили на зібрання, винюхували, хто був, і доносили в певні органи. Тому на свято Пасхи дівчина не пішла, а залишилася вдома. На душі було сумно і гірко. Думки про те, з ким вона, не давали спокою. Під звуки пасхальних мелодій прийняла рішення, звернулася до Неба з молитвою, покаялася і навернулася до Господа. Їй тоді не було ще сімнадцяти років. На другий день Варвара сміливо попрямувала в зібрання. Про це дізналися вчителі, присилали представників із школи, щоб побачити, як голова учнівського комітету схиляє коліна. Це був 1924 рік. Її зняли з посади голови учкому. До видачі атестату зрілості залишалися лічені дні. Була загроза, що вона його не одержить. Але Іван Павлинський був впливовою людиною, директором училища, тому Варварі видали атестат з умовою, що дівчина залишить Вольськ. Варвара поїхала в Саратов і поступила в медичний інститут. Стала відвідувати баптистську церкву, охрестилася і долучилася до молодіжного гурту. Ті спілкування залишилися в її пам’яті найдорожчими спогадами на все життя, а з друзями тих років вона підтримувала зв’язок до могили. Це були найкращі часи.
У 1928 році в Саратові почалися гоніння на віруючих. Після арештів деяких служителів, люди прийшли в зібрання, а братів немає. Ті, що залишилися, заховалися в маленькій кімнаті, запитуючи один одного, як бути… Ніхто не наважувався вийти за кафедру. Пройшло чимало часу, а зібрання не було кому розпочати. Тоді Варвара Іванівна вирішила взяти відповідальність на себе. Вона вийшла за кафедру і закликала всіх до молитви, потім запропонувала заспівати псалом. Зібрання почалося. Його продовжили брати, підбадьорені співом та молитвою. Про цей випадок хтось повідомив органам влади. За нею прийшли на квартиру, де вона проживала, але дівчина була на канікулах. Через пару місяців, коли повернулася, її вигнали з інституту, заарештували і помістили до в’язниці. Там вона перебувала цілий рік. Тоді заарештували багатьох. «Сталева гвардія Христа» - так атеїсти називали гурт молоді. Вони їздили по селах, свідчили про Бога. Сідали в човен, співали християнські пісні, плаваючи по річці. А на берегах люди слухали. У Варвари була подруга Нюра, вона дуже гарно співала. Її теж заарештували. Варвару Іванівну вислали із Саратова, запропонували декілька міст, в тому числі Казань.
В 1929 році вона прибула в Казань. Шукала, де збираються баптисти. Знайшла декілька чоловік, але спілкування не вийшло. Познайомилася з церквою євангельських християн і стала відвідувати їхні зібрання. А Яків Генріхович Вільмс був уже там. Вони познайомилися і в 1931 році одружилися. Після закінчення інституту Яків Вільмс одержав направлення на роботу в Зеленодольськ. Там віруючих майже не було, і вони продовжували їздити на зібрання в Казань. Були віруючі в Васільєво, Юдіно, Волжську, а в Зеленодольську – не було.
У 1937 році всі зібрання в Казані закрили, але віруючі все одно збиралися по хатах малими групами. В той час в Казані було заарештовано чимало братів. Івана Михайловича Сучкова заарештували і посадили до в’язниці, а його дочку Марусю забрала сім’я Вільмс.
Варвара Іванівна, не зважаючи на те, що мала п’ятеро дітей, продовжила навчання в інституті. Наймолодша донька народилася у 1941 році, коли вона отримала диплом. А в 1942 році Якова Генріховича заарештували.
Почалася війна. Всі зібрання були категорично заборонені, але люди прагнули Слова Божого, спілкування та духовної підтримки. Всі знали, що у Якова та Варвари Вільмс є Біблія, тому приходили до них додому, щоб помолитися, отримати слова потіхи. Похоронки несли в домівки розпач. Сум та відчай огортав людей, вони шукали Бога! Іноді збиралося декілька чоловік, серед них був один німець на прізвище Літер. Він затесався під приводом того, що хоче поговорити по-німецьки, читати Біблію на німецькій мові. Він бував на цих зібраннях і часто приставав до Якова Генріховича з питаннями: «Послухай, Якове Генріховичу! Що будемо робити, якщо нас в армію заберуть? Зброю ж не можна брати! Не можна вбивати! Ну, ти скажи, Якове Генріховичу!»
Вільмс мовчав, а Варварі все це дуже не подобалося. Вона просила чоловіка не мати ніяких справ з такою підозрілою людиною. На що той відповідав: «А що я вижену його? Чоловік хоче спілкуватися».
Все закінчилося тим, що Якова заарештували. А, напередодні Варварі приснився сон, що чоловік кудись пропав. Наступного дня він не прийшов додому на обід. Не було його і ввечері. Раптом, стук у двері. На порозі стояв Літер зі сльозами на очах.
- Знаєте, Варваро Іванівно, Вашого чоловіка забрали в армію!
- Як забрали? Навіть не дали попрощатися?
- Ось так, забрали терміново. Так потрібно було. Передаю вам цю печальну новину.
Наступного дня Варвара Іванівна пішла до воєнкомату. Там підтвердили, що чоловіка забрали в армію. Але відчувалося, що щось тут не те.
В тому ж будинку, де жила сім’я Вільмс, жив міліціонер. Його дружина працювала медсестрою і теж приходила на зібрання малої групи. Дізнавшись від чоловіка, що Якова заарештували, вона повідомила про це Варвару, а та поспішила у відповідні органи:
- Де мій чоловік?
- Його забрали в армію!
- Ні! Неправда! Він у вас!
Поруч зачинені двері. Варвара Іванівна штовхнула їх. Яків Генріхович сидів на стільці з приставленим наганом біля виска. Щоб не пікнув! Це був 1942 рік.
В тюрмі Яків дуже захворів. Загострилася язва шлунку, туберкульоз… Одного разу Варвара прийшла додому і повідомила дітям, що батько помирає. Вся сім’я щиро молилася, і він - вижив! Відсидів 10 років, від дзвінка до дзвінка, в Казані!
В той час, коли чоловік був у тюрмі, жінка ще ближче стала до Бога. В ній загорівся особливий вогник. Вона працювала завідуючою в дитячій лікарні на дві ставки. Ночами шила, штопала, дуже втомлювалася, але світилася як у раю. Завжди посмішка на обличчі, приємна, привітна. Діти її дуже любили.
В той час також проводилися зустрічі у квартирах, але дуже рідко. Вікна були ретельно закриті товстою тканиною. Вогник слабенький, розмовляли ледве чутно, співали тихенько. Особливе благоговіння відчувалося, коли читали Слово Боже та молилися.
У 1944 році відкрили зібрання в Казані, на Одеській. Варвара Іванівна брала старшого сина і їхала до чоловіка на побачення, а потім - в зібрання. В зоні Яків Генріхович був великою людиною. До нього зверталися на «Ви» і приходили лікуватися навіть з волі. Він був хірургом-офтальмологом і робив такі операції, які ніхто не міг зробити в Казані. В інших містах могли, а в Казані – ні! Тому через міністерство внутрішніх справ до нього записувалися на лікування. У в’язниці він мав привілеї, а коли вийшов на волю, всі привілеї щезли. Йому не дозволили залишитися в місті і відправили за 500км від Казані, в глухе татарське село.
Коли у 1944 році стали проводити зібрання на Одеській, то досвідчених проповідників не було. Варвара Іванівна ставала за кафедру і говорила натхненні проповіді. Було велике пробудження. Кожну неділю виходило до покаяння 5-7 чоловік. Одночасно Дух Святий працював у Зеленодольську. Женя Степанова і Варвара Вільмс свідчили багатьом про дивні Божі діла. Люди приходили до Бога зі своїми проблемами, Він їх потішав і давав вихід. Маленька група віруючих виросла в общину. В неділю вони їздили в Казань, а на будні збиралися в Зеленодольську. Не дивлячись на те, що в сестер було по п’ятеро дітей, багато турбот, праці, вони встигали допомагати іншим. Відвідували хворих та страждаючих. Бог давав їм силу та бажання. Багато людей тоді навернулося до Господа.
Влада вирішила прийняти міри. Однієї ночі Варвара Іванівна бачить сон. Її і Женю везуть в чорному вороні. Женю висадили раніше, а її повезли далі. На цьому сон закінчився, вона прокинулася. Зрозуміла, що це було ні що інше, як Боже попередження. Вона швиденько одяглася і поспішила до Жені. Приходить, а там діти плачуть! Женю вже заарештували. Далі – її черга. Варвара почала готуватися. Ночами щось шила для дітей, штопала, а так як була завідуючою дитячої поліклініки і лікувала дітей всього начальства, до неї приходили на роботу і умовляли:
- Варваро Іванівно! Подумайте про себе і своїх дітей! Перестаньте проповідувати! Ваш чоловік сидить, якщо ви не перестанете проповідувати, ми Вас посадимо також!
Йшов 1949 рік. Одного вечора Варвара Іванівна Вільмс зібрала всю родину і сказала:
- Мене, напевно, незабаром заарештують, бо було вже попередження.
Деякі родичі умовляли її не проповідувати, подумати про себе, про дітей. Вона відкрила місце Слова Божого: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її». (Євангелія від Матвія 10:37-39).
Прочитала та й каже: «Зараз мене в церкві немає кому замінити. Хто із вас викреслить це місце із Слова Божого?»
Вірна Божа дитина відчувала, що незабаром її заарештують, тому молилася, щоб у суботу та неділю ще бути в зібранні і зайти до чоловіка на побачення. Бог дав їй так, як вона просила. Її викликали в міськвиконком у понеділок. Вона пішла. Вже близько підійшла до виконкому, а ноги далі не йдуть… Серце, немов зупинилося… Стала щиро просити, щоб Господь дав сили. І прийшло напам’ять місце із книги Псалмів: «Кайданами мучили ноги його, залізо пройшло в його тіло, аж до часу виповнення слова Його, слово Господнє його було виявило». (Книга Псалмів 104:17-19).
Після молитви відчула силу і духовне підкріплення. Увійшла в міськвиконком з однією думкою: «Тільки б дали попрощатися з дітьми!» Зайшла в коридор, двері в кабінет відчинені, почула розмову:
- Ти їй сказав?
- Ні! Зараз скажу.
Чоловік в цивільному звернувся до неї і промовив:
- Варваро Іванівно! Ми змушені Вас заарештувати. Зараз ми посадимо Вас у машину і поїдемо до Вас додому. Зробимо обшук і повернемося назад.
Бог виконав і це прохання, вона мала змогу попрощатися з дітьми. Найстаршому синові виповнилося 15 років, а найменшій доньці – 7. З ними залишався сімдесятирічний дідусь.
Була осінь, вересень місяць. Старший син Віктор навчався в технікумі. Якраз був урок історії, його проводила сусідка. Раптом відчиняються двері, заглядає в клас інша сусідка. Вчителька вийшла в коридор, вони за дверима про щось пошепталися, і Віктору сказали, щоб він ішов додому.
Зрозумівши, що трапилася якась біда, син щодуху прибіг додому. У дворі стояла легкова машина, назбиралося чимало людей. Він ледве пробився в квартиру. Мама сиділа на стільці з невеликим вузличком в руках, спокійна. Діти плакали. Йшов обшук. Знайшли тільки древню Біблію, декілька журналів «Християнин» та «Баптист», «Гуслі».
- Ну, Варваро Іванівно, пішли! – промовив міліціонер.
Почали прощатися. На прощання сестра голосно промовила так, щоб почули всі:
- Знаю, що Бог моїх дітей та батька не залишить!
Суд відбувся через декілька місяців. На ньому був присутнім тільки батько. Прокурор вимагав вищу міру, але, так як Варвара Вільмс добре працювала, виховувала п’ятеро дітей, мала медаль, їй присудили 25 років позбавлення волі. На що вона відповіла, що твердо впевнена в тому, що 25 років сидіти не буде.
Після суду трапилося так, що кудись подівся конвоїр. Вона його шукала, і не могла знайти. Повернувшись до зали суду, повідомила суддю, що пропав конвоїр. Він, подивившись на вірне Боже дитя, промовив: «Сильна Ви людина, Варваро Іванівно, коли при таких обставинах можете шуткувати!»
Деякий час вона відбувала покарання у в’язниці недалеко від Казані, потім її вислали до Сибіру. Спочатку працювала в сільському господарстві, потім лікарем в зоні на лісоповалі в глушині Кемеровської області. Там було декілька віруючих жінок, які мали окремі листочки Слова Божого. Варвара разом з ними ходила за велику кучу гною, щоб ніхто не бачив, і проводила спілкування. Хтось доніс, що вона заочно відспівала громадянина начальника в’язниці. Він розлютився і відправив її в ліс. До фізичної праці Варвара була не пристосована, норму не виробляла. Стала відчувати, що все наближається до кінця.
Був 1953 рік. Багатьох ув’язнених звільнили по амністії, а вона залишалася. В цей час приїхав у зону прокурор із Москви. Розпитав, хто за що сидить. У справі Варвари було написано, що вона відбуває покарання за реакційну, релігійну пропаганду. Якова Вільмса судили за контрреволюційну діяльність, Варвару - за віру. Прокурор, почувши, що Варвара Іванівна з євангельських християн, і залишилася у в’язниці, тому що заочно відспівала начальника, розсміявся. Він знав, що протестанти не відспівують померлих, і пообіцяв розібратися. Прокурор повернувся до Москви, а сестрі все гірше і гірше. Вона зовсім загинається. І ось на Різдво 7 січня в лісі вона так втомилася, підняла зір свій до неба і промовила: «Господи, сьогодні таке свято, а я пропадаю… Немає вже сили, щоб терпіти далі…»
Наступного дня вранці хтось із в’язнів каже до неї: «Ходять чутки, що Вас звільняють!» А начальство наказало не йти в ліс, останній раз перевірити хворих. Виявляється прийшов із Москви наказ про звільнення. Вона перевірила всіх хворих і, одержавши наказ про звільнення, допустила велику помилку. Дорога в тайзі була дуже небезпечною, та Варвара Іванівна сказала, що не хоче ні на мить залишатися у в’язниці. Не дивлячись, що зимова ніч окутує землю, попрямувала через ліс на станцію.
Дорога дійсно була неймовірно важкою. Багато снігу, ноги ледве переставляла. Раптом відчула, що втрачає сили, а груди пронизує гострий біль. Вона впала, втративши свідомість. Встигла видихнути: «Господи, невже, коли я звільнилася, то помру тут в тайзі?»
Прийшла в себе в невеликій хатинці. Дідусь і бабуся випадково йшли тією стежиною і підібрали її. Спробувала поворушитися - різкий біль не давав дихати. «Інфаркт» - подумки поставила собі діагноз. Звичайно, вона зрозуміла, що крім Бога ніхто їй не допоможе. Стала щиро та ревно молитися про зцілення. Так з молитвою знову заснула. Прокинулася, відчувши приплив сили і бадьорості. Біль зник. Вона встала і далі пішки попрямувала на станцію.
Звідти приїхала в Зеленодольськ. Це був 1954 рік. Потрібно сказати, що до неї звільнили всіх шахраїв, крадіїв, вбивць, а її в останню чергу. Вона з гіркотою повторювала, що ми, віруючі, гірше всіх.
Син пригадує:
- Одного разу я повертаюся з Казані в Зеленодольськ, назустріч вибігає сестричка: «Ходи мерщій, мама приїхала!» Заходжу, мама посміхається, а зуби білі-білі. Вставні… Свої залишила там. Коли мама приїхала, тато був у засланні. Потрібно сказати, що коли тато звільнився, перед тим, як їхати у заслання, він вирішив поїхати до мами на побачення. Ледве дістався до зони, тонув у болотах, але знайшов. Всі чудувалися: «Приїхав чоловік до жінки, яку засудили на 25 років».
Коли звільнилася мама, тато був у засланні. При тій лікарні, де він працював, йому виділили невеличку кімнатку, і він там жив. Коли звільнилася мама, вони добилися, щоб їм дали роботу ближче до Казані. Їх перевели в Нурлати, там вони придбали невелику хатинку і могли на канікули забирати дітей. Слава Богу, не зважаючи на всі випробування, вони зберегли віру!
З історією сім’ї Вільмс я познайомилася ще в 2010 році. Вони для мене стали прикладом у житті. Не потрібно боятися труднощів – через них прославляється Бог! Не варто молитися, щоб змінилися обставини - краще просити сили, щоб їх перемогти! Коли мені було важко, я пригадувала слова Варвари Іванівни: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний. І хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом, той Мене недостойний. Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою, той знайде її». (Євангелія від Матвія 10:37-39).

Як світила небозводуСвидетельство

Як світила небозводу
Свидетельство